Діабет не вирок
знищує стереотипи навколо діагнозу, та пропонує зазирнути залаштунки життя хворих на діабет
Артпроєкт "Діабет не вирок"
Голова Асоціації лідерів сталого розвитку
Олена Зубарєва
усім відома хвороба, яка швидко стала світовою пандемією, перетягнула всю увагу на себе. Так, усі наші думки опинилася у полоні страху перед "короною". Проте, існують не менш жахливі захворювання, головна небезпека яких полягає у їх невпинному, проте помірному темпі розвинення. Люди можуть роками жити із недіагностованою хворобою, навіть не підозрюючи про те, що їх життя під загрозою.

Звичайно, як ви могли зрозуміти, мова йде про діабет, який недарма називають пандемією ХХІ століття чи навіть чумою. Лише в Україні правду про цей діагноз вже дізналися 1,3 мільйона хворих, а ще мільйон навіть не підозрюють, що вони й самі страждають на діабет.
Останнім часом
вже багато років формуються міфи, які стверджують, що жити повноцінно, щасливо та в гармонії зі світом разом із цим захворюванням неможливо. Тож, артпроєкт "Діабет не вирок", який стартував 20 жовтня, а завершиться 12 листопада виставкою до Всесвітнього дня боротьби із діабетом, поставив собі за мету розповісти правду про життя тих, хто кожного дня змушений пам'ятати про діагноз. Головні герої проєкту - люди, які не полишили своїх мрій, не втонули у відчаї, а продовжили шлях до досягнення цілей, який колись намагався зупинити діабет.
Навколо діабету
Микита, 17 років
Перше сприйняття діагнозу «діабет»
В момент, коли я вперше потрапив до лікарні з діабетом, а це було 4 роки тому, моє життя розділилося на «до» та «після». Думаю, що дітям, які змалку хворіють, трохи легше, адже вони не знають іншого життя і не можуть зіставляти.

У цей самий момент, як я лежав в лікарні, клас поїхав на екскурсію. Здається, в Чернівці. І всі писали як там гарно, як вони гуляють, а я лежу під крапельницями. Це вибиває із сил.

Так само як розуміння, що моє життя буде інакшим. Багато від чого доведеться відмовитися, багато що контролювати. Я не знав майже нічого про діабет, але розумів, що ні на що хороше розраховувати не треба. Плюс батьки переживали навіть більше, ніж я. Це також морально досить складно сприймається.

Як змінилося життя?

Наприклад, я пішов у спортзал, про що раніше я навіть не задумувався. Зараз це частина моєї рутини, яка заряджає мене енергією.

Харчові звички, звичайно ж, змінилися, але досить складно відмовитися від того, що було раніше. І зараз і досі «проскакують» недуже корисні речі в раціоні. Це, мабуть, якраз наслідок того, що до цього 14 років жодних обмежень у мене не було.

Контролювати рівень глюкози вже стало звичкою. Можу інколи забути, якщо в якійсь шумній компанії чи вечір дуже веселий.

Мене досить довго не було в школі. Проте коли я повернувся, ставлення до мене не змінилося. Я розповів про те, що таке діабет, як це змінює стиль життя, а мама провела розмову з вчителькою. Були питання, як довго це лікувати та чи лікується взагалі.

Враховуючи, що колю я інсулін собі сам, то в школі це стало трохи складніше. Тому перший час я ходив в кабінет медсестри. Але згодом я зрозумів, що мені нема чого соромитися. Крім того, в мене ще стоїть інсулінова помпа. Тому жодних проблем немає взагалі.

З батьками було трохи складніше. Так, наприклад, одного разу ми поїхали до подруги з ночівлею. Мама переживала, адже до цього не відпускала мене нікуди. Обов'язковою умовою поїздки був увімкнений моніторинг рівня глюкози в крові (на руці чи плечі знаходиться пристрій, який вимірює рівень глюкози в крові та через відповідний сервіс у гуглі відправляє на вказані номери показники глюкози). На якусь годину-другу пропав інтернет, і мама не могла побачити результати. У неї вже виникла паніка. Вона зібралася виїздити за мною.

Взагалі дистанційний контроль дозволяє їм бути трохи спокійнішими, адже я можу забути поміряти, а ось батьки – точно ніколи.

Була ситуація, коли ми поїхали сім'єю на море, а я забув помпу. Перед душем зняв її, після просто не згадав про неї, а сівши в машину одразу заснув. Тобто просто не помітив вчасно, що її немає. Звичайно ж, першою в таких випадках в паніку впадає мама. Хоча я і не вбачав в цьому проблеми, тому що були шприц-ручки з інсуліном, але мама попросила знайомих, і нам надіслали помпу поштою.

У мене завжди з собою цукор чи щось солодке. І майже завжди є можливість зайти в якусь кав'ярню попросити цукор чи купити щось солодке.

Чи розповідаю я одразу про діабет?

Я не соромлюся свого діагнозу. Якщо мене запитають, я чесно відповім. Проте якщо немає потреби про це говорити, то ні, мабуть, не буду одразу озвучувати.

В мене також є браслет, на якому вказано, що у мене діабет 1-го типу, номери батьків

Самоконтроль – чи готовий я до дорослого життя?

Зараз може скластися враження, що історія мого діабету – це історія моєї мами. Тому що вона дійсно більшість контролю та переживань бере на себе. Що досить зрозуміло, враховуючи, що вона - мама. Коли ти знаєш, що за тебе хтось контролює та завжди перевірить все, то, звичайно ж, рівень твоєї відповідальності трохи знижується. Проте якщо виникне питання, що моє здоров'я та життя залежать вже тільки від мене, я впевнений, що впораюся з цим контролем.

Діабет – не вирок!

З встановленням діагнозу життя однозначно не закінчується. Діабет не ставить хрест на кар'єрі, планах, а лише стає дзвіночком, що треба починати жити по-новому. Діабет – це стимул спробувати щось нове. І саме цим і потрібно скористатися.

Тамара, 60 років
«Як я дізналася про діагноз»
Вперше я дізналася про свій діагноз 16 років тому. Тоді я тільки закінчила грудне вигодовування останньої дитини та зрозуміла, що з організмом щось "не так". Я зробила аналіз і отримала дуже погані результати. За словами лікаря, в мене був дуже високий показник глюкози в крові. Поки я збиралася звернутися до вузькопрофільного лікаря, потрапила до реанімації.

Але за фактом з моменту, як я зрозуміла, що з організмом щось не так і моє самопочуття не відповідає нормі, до того, як отримала результати аналізів – минуло близько року. До цього просто хотілося постійно пити, слабкість була майже завжди. Якось одна з доньок попросила їй допомогти з роботою (розносити пресу), поки вона складає державні іспити. І працюючи я зрозуміла, що стан здоров'я ненормальний, а з часом лише погіршувався.

Причому починалося все з того, що вночі постійно хотілося до вбиральні. Потім я вже дізналася, що причиною цьому є високий рівень цукру. А оскільки всю ніч не спала, то відсипалася вдень. Так діти помітили, що зі мною щось не гаразд, і викликали мені швидку.

Чи змінилося моє життя після встановлення діагнозу? За відчуттями це просто звичне для мене життя, яке разом з тим вимагає постійного контролю самої себе. Мені довелося «активно займатися собою» - тобто слідкувати за рівнем глюкози в крові, харчуванням, фізичними навантаженнями, психологічним станом та ін. Що цікаво, змінюючи власні харчові звички, я привчала і всю сім'ю до своєї дієти. І якщо на початку вони взагалі не раділи цьому, то потім вже самі запитували, де корисні страви.

Один з найтяжчих станів, коли рівень глюкози різко знижується вночі. В мене так траплялося кілька разів, коли було важко прокинутися. Добре, що є діти поруч. Було таке, що пес відчув, що мені погано, розбудив дітей, а вони мені вже викликали швидку. Це один із моїх страхів – бути на самоті та не отримати допомоги. Зараз маю звичку періодично просто прокидатися вночі та міряти рівень глюкози в крові.

Що важливо, після встановлення мені діагнозу «діабет», я перевірила рівень цукру у крові всіх членів родини та продовжую це робити. Я розумію, що діабет не передається спадково. Я все ж вважаю, що потрібно вжити всіх заходів, щоб виявити діабет максимально рано.

Що стосується лікування, то пігулки мені не допомагали, тому мені майже одразу призначили інсулін.

Якщо говорити про якість життя, враховуючи діагноз в такому досить дорослому віці, то вона точно не стала гіршою. Навіть навпаки.

«Життєвий шлях»

Закінчила я педагогічний університет, працювала вчителем молодших класів, наразі маю дуже багато хобі. Наприклад, обожнюю подорожувати. І тепер, коли вже діти підросли, можу пізнавати хоча б Україну. Але справжня моя професія чи покликання – бути матір'ю.

Дітей у мене 12. Вперше я стала мамою одразу після школи (у 18 років) , а востаннє — в 42 роки. Ми зробили перерву після 6 дітей, а коли переїхали в нову квартиру (кооперативну), то запитали себе «а чому в новому житлі і без нових дітей?» і так з'явилися й всі наступні. Тобто найстаршому сьогодні 42 роки, а наймолодшому – 18. При цьому в мене вже 8 внуків, та ось чекаємо на 9-го.

Бути мамою 12 дітей – це не стільки складно, скільки відповідально.

А зараз вони вже контролюють і мене «а ти поїла після інсуліну?», «а ти перевірила рівень глюкози?» чи «що тобі приготувати/зробити?». Такі собі особисті контролери. Зараз разом зі мною проживає 9 дітей в 5-кімнатному кооперативі. Коли збирається вся сім'я, то одного столу мало, треба ще другий доставляти.

«Діабет – не вирок!»

Чи змінила б я своє бажання народжувати дітей, якщо ще змолоду знала про діагноз? Однозначно ні. Діти – це наш внесок у майбутнє, захист та любов. Як можна без дітей? Причому я ще в школі хотіла багато дітей. Можливо, не 12 планувалося, але хотіла багато. Тому вважаю їх сенсом життя.

Вікторія Мелашенко, 22 роки
Діабети та я
З діабетом я вже 11 років. Тоді народилася моя молодша сестра, у перший місяць її життя моя маса тіла почала сильно зменшуватися. Я постійно пила воду в неймовірній кількості. Мама це помітила, відвела мене до педіатра, потім ендокринолога, і ось так ми дізналися про діабет. Далі лікарня, катетери, крапельниці та решта за списком.

Як пояснили лікарі, діабет міг бути ускладненням після грипу. Якраз за місяць-півтора до цього я досить тяжко перехворіла на грип (температура тіла була близько 40 °С). Як наслідок цього запального процесу в організмі могли пошкодитися і клітини підшлункової залози. Звідси й діабет.

Батькам, звичайно ж, було дуже важко. Оскільки сестричці був всього місяць, мама залишатися на ніч не могла. Вночі тато тримав мені руки, адже ставили крапельниці і треба було не вирвати їх уві сні. Було багато татових сліз ночами, маминих вдень. Тобто я більше переживала за батьків, ніж за сам діабет.

У палаті я лежала з дітьми, що вже планово лягали на госпіталізацію. Жодних екстрених випадків поруч не було. І вони якраз заспокоювали, що нічого страшного, все буде добре. І навіть морозиво зможеш їсти, просто інколи. Хоча за харчування я якось не переживала, так само як за сам діагноз діабету. А ось за змагання з плавання – так.

За 2 дні після того, як мене госпіталізували, повинні були відбутися всеукраїнські змагання з плавання. І я питала лікарів та медсестер, чи зможу я вийти через 2 дні. Адже незадовго до госпіталізації виграла чемпіонат Києва та була в фаворитах на виграш чемпіонату країни. Всі медичні працівники сміялися і прогнозували ще місяці зо два в лікарні. Ось це засмучувало. До плавання я повернулася через 1,5 року, але вже абсолютно не в тому темпі і не з тими навантаженнями, як раніше.

Перший рік було трохи складно. Адже ти ще не звик, що треба рахувати харчову цінність їжі, скільки на це все вколоти інсуліну, щоб не отримати гіпоглікемію. У школі викладачі знали, що мені потрібно в конкретний проміжок часу піти поїсти, бо це якраз пік дії інсуліну, та відпускали. Тобто перший рік ми рахували, вивчали разом з мамою, бабусею. Звикали, одним словом. Далі стало простіше. Зараз вже цей «вугле-глюко-калькулятор» в голові, та просто дивлячись на їжу можна приблизно визначити, скільки чого дозволено.

У школі було трохи важко після повернення. Мене досить довго не було, і всі вже встигли «розбитися» на нові компанії. Було відчуття, що я якась новенька, та ще й з особливостями. В 10–11 років діти трохи відсторонено реагують на уколи, графік харчування і т.д. Але потім і це минуло.

А друзів серед діабетиків одразу в моєму житті після лікарні не було. Років в 13 я пішла з мамою в «Український дім» на захід, організований БФ «Діабетик». Там трохи роззнайомилися і ближче до літа нам зателефонували та запропонували поїхати в табір. Нас був цілий загін діабетиків. Ось звідки більшість моїх друзів з діабетом і з'явилася.

Вперше мене саму в подорож відпустили у віці 16 років. Ми їхали з найкращою подружкою на море в Затоку. Звичайно ж, інсулін, глюкометр, тест-смужки і пакетики цукру – все було з собою. До речі, і сьогодні я завжди з собою ношу цей самий набір, хіба що додалася інсулінова помпа, якою зараз користуюся.

Діабет та стосунки

Окремою проблемою діабет в моїх стосунках ніколи не був. До чоловіка останні мої стосунки були досить довготривалі, де ми постійно сходилися та розходилися. Ось в цих стосунках мені одного разу сказали «та кому ти зі своїм діабетом крім мене потрібна?». Після цього ми більше і не спілкувалися. А взагалі я зазвичай починала якісь особисті відносини з людьми, яких знала до цього. Відповідно, про мій діабет вони вже і так знали.

З теперішнім моїм чоловіком ми почали спілкуватися майже одразу після того, як я розійшлася з колишнім. А через два місяці після знайомства ми почали зустрічатися. Зараз ми не тільки чоловік та дружина, а й батьки.

До речі, щодо страхів. Пам'ятаю, що дуже боялася реакції чоловікової матері на те, що в мене діабет. Переживала, чи не почне вона йому казати щось на кшталт «навіщо вона тобі потрібна» чи «знайди іншу». Але ні, вона дуже з розумінням підійшла до цього та зазначила, що в нас всіх є свої особливості.

Материнство

Досить довго ми з чоловіком обговорювали питання вагітності, адже був ряд побоювань з мого боку. Я розуміла, що є знайомі з діабетом, що народжували. Тобто це реально. При цьому мама мене народила в 21 рік, і мені так само хотілося бути молодою мамою. Всі мої лікарі, а гінеколог в першу чергу, запевняли, що не буде жодних складнощів. Головне – добре підготуватися. За декілька місяців після того, як я пройшла всі аналізи, завагітніла.

В мене останній місяць вагітності припав на березневий локдаун при ковіді. Відповідно, я постійно сиділа вдома. Намагалася нічого зайвого не їсти, щоб не підвищувався рівень глюкози.

Після пологів переживання вже були загальні — про дитину, себе, майбутнє і таке інше. При цьому коли доньці було десь близько року, почалися переживання щодо рівня глюкози в її організмі. Загалом я просто відпустила ситуацію, щоб не накручувати себе та не прогнозувати найгірші сценарії.

Діабет можна порівняти з кулькою на долоні, з якою потрібно завжди тримати баланс. Адже якщо будеш рухатися, вона впаде, сильно підкинеш – полетить. Те ж саме з глюкозою. І ти пам'ятаєш, що це потрібно постійно підтримувати. Інколи психологічно це дуже складно. Наприклад, в моменти, коли щось з'їла, рівень глюкози злетів, а ти «чому всім можна, а мені ні?». Але це швидко минає.

Взагалі вважаю, що з людьми, які дізнаються про свій діабет, повинні працювати психологи. Які пояснюють, що ти – такий самий, як всі інші, просто маєш трохи більше себе контролювати.

Міфи про діабет

Найпоширеніший, що в мене діабет, бо їла багато цукру. Мамі моїй постійно казали, що вона мене перегодувала солодощами, і ось отримала результат. Але це абсолютна нісенітниця!

Друге, що якщо з діабетом не можна солодощів. Можна, просто обережно. І відповідно відкоригувати дозу інсуліну.

Чи будувала б я своє життя по-іншому без діабету?

Ні, мабуть, що ні. Я дуже рада тому, що я маю зараз. Тобто чи було б краще, якби його не було? Звісно так. Але чи обмежує він мене від мого «нормального» життя? — Ні.

Діабет – не вирок!

Адже ти як людина не змінюєшся. Просто твоя самоорганізованість вища, ніж в інших. А в іншому робить тебе тільки сильнішим.

Роман Власенко, 37 років
Історія одного діабету
Діабет мені діагностували в 6 років. У такому віці мало розумієш, що саме з твоїм самопочуттям не так. Максимум — що щось не так. Навіть лікарі не одразу поставили мені точний діагноз.

Пам'ятаю, як мама мене тягнула за руку в лікарню (страшно не хотів туди йти). Але довелося. Там мені пояснювали, що життя тепер повністю зміниться, і потрібно буде робити ін'єкції декілька разів на день, підраховувати їжу, дещо обмежувати фізичну активність і таке інше. Зараз, звичайно ж, ставлення до діабету значно змінилося. Але в 1990–1991 рр. підхід був саме таким.

Я дуже вдячний за те, що у мене немає розподілу життя на «до» та «після». Адже весь свідомий вік я маю діабет. А ось в батьків життя змінилося кардинально. По-перше, звичайно ж, величезний стрес - те, що ваша дитина захворіла.

По-друге, через мій малий вік вся відповідальність лягла саме на моїх батьків. Принаймні перші декілька років. І вони багато в чому себе обмежували, адже треба було дбати про мене та вчитися новому стилю життя разом. З часом я почав брати на себе відповідальність в необхідних щоденних процедурах: ін'єкціях, підрахунку цінності їжі.

Десь до 10 років питанням контролю ситуації повністю займалася мама – робила ін'єкції, збирала в школу всі обіди/перекуси, контролювала стан. Приблизно у віці 10 років я прийшов і заявив, що від сьогодні буду колоти себе сам. Це, мабуть, і був той самий момент, коли мені віддали частину відповідальності за власне здоров'я і дозволили дорослішати.

Хоча в поїздки самостійні мене довго не відпускали. Одноденні – так, довготривалі – ні. Перша моя особиста глобальна подорож – в Сполучені Штати Америки. Мені тоді було 24 роки. І ця мандрівка дозволила мені побачити інше ставлення до життя з діабетом. Я, на жаль, не мав змоги поспілкуватися з місцевими діабетиками, але міг спостерігати. Наприклад, коли я вперше побачив, як людина в ресторані просто дістає шприц-ручку та робить собі ін'єкцію, попри людей навколо. Це було своєрідним переламним періодом для мене. Тому що в Україні такого прийняття не було. У нас люди звикли до стереотипізації побаченого відповідно до тієї моделі, яку вони знають найкраще. Дістав шприц та робиш укол - наркозалежний. У США такого не було. І саме після цієї поїздки я вирішив, що не буду більше ховатися.

Я навіть намагався максимально поділитися власними враженнями та набутим досвідом з іншими. Ми свого часу створили Клуб для молоді з діабетом в рамках Благодійного фонду «Діабетик». З ним проводили соціальні акції, флешмоби, аби інформувати широкий загал щодо існування діабету. Також розповідали, що люди з діабетом нічим не відрізняються від усіх інших. Просто мають певні особливості.

Що стосується самоконтролю при діабеті, то, звичайно ж, все приходить з досвідом. Були ситуації, коли забував інсулін чи взагалі не було ще й чогось солодкого. Добре, що в цих випадках я опинявся в людному місці і міг, наприклад, швидко купити щось солодке, щоб підвищити рівень глюкози, якщо він сильно знизився. Але на цих помилках (добре, що вони всі закінчились без наслідків) я вигартував свою самодисципліну.

БФ «Діабетик»

Мій діагноз став поштовхом для моєї мами займатися питанням діабету та наразі вона очолює БФ «Діабетик». На той час як ми переїхали у Київ, ця організація вже існувала, але на початкових стадіях розвитку.

Мотвацією було те, що потрібно брати ситуацію у свої руки. Проблем було багато, а рішень – ні. А за нас ніхто відстоювати наші ж інтереси не буде. Ось так, мабуть, і сформувалася мамина проактивна позиція у питанні захисту прав пацієнтів з діабетом в Україні.

Завдяки такій активності мами в мене була можливість впродовж життя спостерігати за різними історіями та ситуаціями. І тут по-доброму дивує, наскільки люди готові допомагати одне одному, підтримувати, скільки різних життєвих ситуацій пройдено разом. Хоча ми і не рідні, ми – сім'я. І без підтримки одне одного нам було б дуже і дуже важко.

Діабет та кар'єра

Звичайно ж, діабет вплинув на все моє подальше життя. Наприклад, коли обиралася професія на майбутнє після школи, якісь спеціальності чи наміри я не розглядав саме через те, що на той момент діабет сприймався як обмеження для них.

У деяких випадках я зустрічав дискримінацію через діабет з боку навчальних закладів на певні навчальні програми. Лікарі, що були в приймальних комісіях цих закладів, вважали, що діабет – то глибока інвалідність. І людина з ним в принципі не повинна вчитися, бо все одно не зможе реалізуватися. Причому одна з таких спеціальностей була пов'язана з комп'ютерними технологіями, що тоді мені як 17-річному хлопцю було дуже цікаво.

Натомість я закінчив магістратуру з економіки (фінансового менеджменту), а через років 10 захистив кандидатську дисертацію. Правда, за іншою спеціальністю. Я не знаю, добре чи погано те, що я не вступив на комп'ютерну спеціальність. Але впевнено можу заявити, що не жалкую про те, як склалося моє життя.

Діабет – не вирок!

Це стиль життя. І в цьому контексті я маю пораду усім, хто проходить приблизно однаковий шлях з моменту встановлення діагнозу. Запам'ятайте, що діабет з вами на всю тривалість цього життя.

Так, більшість одразу пробує знайти «магічну пігулку», що все вилікує. Поки що, принаймні, такої не існує. Не кажучи про те, що люди у відчаї йдуть до якихось екстрасенсів, народних цілителів і т.д. Я особисто цей шлях також проходив. Але такими діями втрачається дорогоцінний час навчання жити за новими правилами.

Адаптуйтеся! Діабет – це не вирок, а стиль життя. І чим швидше ви приймаєте це життя, тим швидше почнете ним жити.

Катерина Тимошенко, 37 років
Моя історія
Я дізналася про діабет у 18 років, коли вступила до університету. Спочатку я почувала себе якось «не так», втомленою та постійно голодною. Звичайно ж, все це собі пояснювалося закінченням школи, складанням іспитів, вступом до вишу та ін. Так, я постійно їла якісь тортики чи тістечка, хоча такої харчової звички раніше в мене не було, і при цьому втрачала вагу. Подружки завжди говорили: «ой, як же ж тобі щастить, і солодке їси, і кілограми скидаєш».

Звичайно, батьки не дивилися на мою худобу (а я вже купувала речі в дитячих відділах) як на норму з посилом «ось зробимо тебе моделлю». Мене водили на обстеження, але чомусь жоден з лікарів не призначив мені аналіз на визначення глюкози. Лише рік потому моя мама сама зробила мені цей аналіз, і показник глюкози був 18. При цьому я була вже в стані «хронічної втоми».

Після цього мене госпіталізували. І не тому, що я була в жахливому стані, а тому що з діабетом потрібно навчитися жити. Наприклад, колоти той же інсулін.

Взагалі є дуже цікавий термін «посадити на голку», який ти чуєш в лікарнях. Наприклад, надіюся, що тебе не посадили на голку. Та навпаки! Якщо є необхідність, інсулін треба одразу колоти, адже наш організм його не виробляє. На жаль, ми не можемо його отримати в таблетках чи закапати з очними краплями.

До лікарні я потрапила влітку, 2 липня. Тоді якраз з'явилися перші телефони, що дозволяли відстежувати соціальну активність друзів. І ось всі на відпочинку, розважаються, а я лежу в диспансері. Спочатку в ендокринологічному на Пушкінській, а потім в приватній клініці. У диспансері до тебе заходять різні люди – хто без ноги, в кого око витекло, і з фразами «все, життя закінчилося». Це, звичайно ж, стрес. І ось так я просто сиділа в лікарні та в'язала собі шарф (видно, це так звана медитація для мене була). І в цей момент мене дуже підтримала моя мама.

Треба зазначити, що в мої мами також діабет, але ми не думаємо, що це спадковість. Коли вона була на першому місяці вагітності, її штовхнула на шпали в метро якась божевільна людина, і після такого стресу в неї з'явився діабет. Більше в нашій сім'ї ні в кого діабету немає.

Потім я потрапила до приватної клініки. Мені зустрілися дуже класні лікарі. Ті, котрі на слова «в мене цукровий діабет першого типу» казали не «о боже, і як ви з цим живете», а відповідали «і що? Так, без цього було б краще, але це просто спосіб життя». Ось такий підхід дуже важливий.

Діабет як спосіб життя

Звичайно ж, до нового способу життя треба звикнути. Завжди з собою є цукерка чи цукор про всяк випадок. Також потрібно планувати свій сніданок/обід та вечерю. У мене немає маленьких дамських сумочок – бо завжди має бути щось солодке, апарат для вимірювання рівня глюкози в крові, шприц-ручки з інсуліном та ін.

Як взагалі зрозуміти, що знижується рівень глюкози? Для мене це, по-перше, тремтіння рук, тривожність, нервовість та сильний голод. Якщо чорні цятки перед очима – це значить вже дуже низький рівень глюкози та можна втратити свідомість. До речі, своїм друзям та близьким я розповіла, що якщо я раптом знепритомнію, то можна мені в ясна втерти цукор (якщо немає спеціального засобу з собою). Але до таких станів я стараюся не доходити. І в цьому дуже допомагають сучасні засоби моніторингу, коли ти будь-якого моменту можеш швидко дізнатися про свій стан.

Діабет та стосунки

Бували різні ситуації та різні реакції на діабет. Хтось абсолютно не розумів, чому я взагалі в цьому вбачаю «важливу тему для розмови», а хтось вважав, що треба краща дівчина, «без дефектів». Останнє досить важко чути.

Зараз з чоловіком в нас ідеально збігаються звички. По-перше, він у мене спортсмен. Тобто для нього здоровий стиль життя за замовчуванням в пріоритеті. І він дуже підтримує мене. Наприклад, коли ми мандруємо, ми завжди шукаємо якийсь десерт без цукру чи морозиво. Такий собі квест.

Діабет та вагітність

Мабуть, основна підготовка при вагітності була вимкнути інтернет. Серйозно. Якщо вбити в пошукове вікно «вагітність та діабет», все – життя закінчилося. Шансів 0. При чому один з найдивніших фактів для мене серед них той, що народжуються «неповноцінні» діти.

Консультуючись з лікарями, я дізналася, що все можливо і все буде добре. Пам'ятаю, що коли ми з чоловіком вирішили спробувати народити дитину, в нас вийшло не одразу. Ми пройшли обстеження, все ок. Я навіть думала, що, може, діабет тому причина чи стрес на роботі. Можливо, не доля нам стати батьками. І як тільки ми відпустили ситуацію, я завагітніла і тепер я - мама прекрасної Маші.

Звичайно, в мене були певні переживання під час вагітності (в інтернеті всякого я все ж встигла начитатися). Одне з побоювань, до речі, було, що на мене вдягнуть помпу. Знаю, дуже багато людей її любить і це зручно, але не мені. Я веду активний спосіб життя, плаваю, займаюся танцями, зараз ношу на руках малу дитину. Тому помпа мені особисто не підходить.

Але проблеми в цьому лікарі не вбачали. Підібрали дозу інсуліну і все. Єдине, мене 8 місяців вагітності мучив токсикоз, а в іншому я була як і всі. Негативний вплив, мабуть, чинила на мене пандемія коронавірусу, яка збіглася за часом з вагітністю. Страх захворіти ковідом разом з діабетом був. Тому я сиділа в ізоляції.

Я отримала прекрасну здорову доньку, яку я буду привчати, звичайно ж з віком, до здорового способу життя. Але й категорично забороняти все на світі також не буду.

Діабет та професія

Я наразі вступила на перший курс (французська, німецька), коли дізналася про діабет. Я завжди хотіла викладати - ще з дитинства.

І коли я тільки дізналася про свій діагноз, я на якусь мить подумала, що цього може не трапитися. Але ні. Діабет аж ніяк не завадив мені викладати. Чи почати ще працювати на телебаченні, у прямому ефірі. Чи ведучою на корпоративах (усе, окрім весіль).

Діабет – не вирок!

Діабет – це стиль життя. Це прекрасний привід зайнятися собою. Все можливо, а головне - хотіти та вірити. Здорове, позитивне ставлення до того, що в тебе вже є. Адже найголовніше те, що ти живеш.

Олексій, 32 роки
Діабет та Я
Про те, що у мене діабет, дізналися, коли мені виповнилося 6 років. Батьки тоді жили у Греції, оскільки тато був дипломатом. Як пояснили лікарі, моя імунна система внаслідок звичайної ГРВІ почала атакувати не вірусні, а власні клітини організму. Внаслідок цього і з'явилися цукровий діабет та алопеція (випадіння волосся).

Пам'ятаю, що це були останні місяці школи, та, хоч і було досить спекотно, спрага була непомірно величезною. Плюс я втратив значну масу тіла. Далі «швидка», декілька днів у гіпоглікемічній комі, і вже потім усі діагностики, аналізи та діагноз – діабет.

Близько місяця я лежав в лікарні, поки мене навчали жити з діабетом: самому собі вимірювати рівень глюкози, колоти інсулін та інше. І ось при поверненні додому у мене розпочався «медовий місяць». Як пояснили лікарі, коли підшлункова залоза «помирає», вона ще якось бореться. Здається, що це покращення. На практиці це виглядало так, що місяць я взагалі не колов собі інсулін, адже не було необхідності. А насправді одужання тут було абсолютно ні до чого.

Так діабет став частиною мого життя. Просто з'явився певний розпорядок дня, план харчування, приймання ліків. Довелося обмежити кількість солодощів, які я дуже любив, використовувати цукрозамінники та вироби з ними чи без цукру.

Тут одразу хочу зазначити, що кількість солодощів, які їсть людина, абсолютно не впливає на появу цукрового діабету. Це міф. Не можна переїсти солодкого й отримати діабет.

Взагалі, у 6 років ти їси те, що дасть тобі мама. Тому тут більше за дієтою слідкувала вона. Інсулін завжди колов собі сам.

Ставлення оточення через діабет, мабуть, не змінилося. Тому що його не видно. А ось той факт, що в мене не було ні волосся, ні брів, ні вій – досить сильно вплинув на сприйняття мене дітьми. Але це не було критично.

В мої 11 років (2000 р.) ми повернулися в Україну. Звичайно, друзям я розповідав про діабет та що робити, якщо я, наприклад, починаю втрачати свідомість чи погано орієнтуватися в просторі і т.д. У мене близькі досі знають, що мені треба дати сік чи шоколадку, чи цукор, якщо така ситуація може виникнути.

В дитинстві ці знання були в пригоді. Пам'ятаю ситуацію, коли мені замінювали один інсулін на інший. І він мені не підходив. І досить довгий час виникали нічні гіпоглікемії. Стабільно хоч раз на тиждень в нас була «швидка». Але потім, коли підібрали інший інсулін, ситуація покращувалася.

Головне - завжди з собою мати інсулін, а у випадку довготривалих подорожей – розрахувати скільки його може бути потрібно. Але завжди носити з собою інсулін – автоматична дія.

Діабет – не обмеження

Діабет – це просто стиль життя. Абсолютно здорових людей і не існує. Скільки тих, які приймають профілактично чи для лікування щодня якісь пігулки чи засоби? Це теж саме. І діабет аж ніяк не заважає мені активно займатися спортом (в тому числі стрибати з парашутом, займатися підводним плаванням і т.д.), бути одруженим, розвивати бізнес.

Зараз в мене є монітор, який сам вимірює рівень глюкози в крові та, якщо він занизький чи зависокий, сповіщає через застосунок, і тоді я коригую свій стан ліками.

Чи змінилося б моє життя, якби в мене не було діабету? Однозначно ні. Адже діабет не створив мені жодних обмежень. Хіба що більше дисциплінував.

Щодо «діабетичної спільноти», то я є членом громадської організації, що опікується діабетом.

У мене також досить багато клієнтів, у яких діабет. Тобто сьогодні це не якась дивина чи новинка.

Діабет – не вирок!

Життя на цьому не зупиняється, навпаки. З діабетом ти «пристаєш» до касти людей, що живуть здоровішим життям, та слідкують за собою. Тобто по суті діабет – це не вирок, а навпаки, шанс жити здоровіше.

Що стосується роботи та кар'єри, то в моїй сфері бізнесу (інтернет-реклами) все є дуже еластичним. А саме: ти зовсім не прив'язаний фізично до місця, та можеш працювати в інтернеті.

Якщо слідкувати за станом організму та контролювати рівень глюкози в крові, то всі обмеження – у нас в голові.

Поліна Пікус, 27 років
Моя історія
Зараз я навчаюсь в аспірантурі в Інституті молекулярної біології та генетики Національної академії наук України. Також я є громадською активісткою та керівником проєкту «Знай, що ти їси».

Всі мої проєкти чи досягнення, безумовно, якимось чином пов'язані з цукровим діабетом. Дізналася про свій діагноз я у віці 12 років – 3 листопада 2006 р. Саме в цей день мені офіційно встановили діагноз «цукровий діабет 1-го типу», і саме його я вважаю своїм другим днем народження.

Тобто з діабетом я живу більше, ніж прожила без нього, та просто не уявляю іншого життя. Постійні ін'єкції інсуліну, слідкування за режимом дня, харчуванням, уважність до свого організму (щоб не зловити гіпо- чи гіперглікемію) – це Я.

Мене часто запитують, чи шкодую, що таке зі мною трапилося. Але ж що сталося, те сталося. І цього вже не зміниш. Проте я навряд чи забуду ніч, коли це все трапилося. Пам'ятаю, що дуже хвилювалася мама, адже мене забрали в реанімацію в Жовті Води, а потім перевезли в Дніпро. І мама мене шукала по лікарнях, бо у 2006 р. у нас не було мобільних телефонів, та й доступу до інтернету не було. Потрібно було зі стаціонарного телефону дзвонити до лікарень одна за одною та дізнаватися, чи в них твоя дитина, посеред ночі.

Згадувати важко, але все, що трапляється, – або ламає нас, або робить сильнішими. І коли є безмежна підтримка близьких, коли є люди, що тебе розуміють та вірять в тебе, – все це допомагає стати сильнішим. Бо були й такі випадки, коли розповідали, що «навіщо тобі той університет та Київ, в тебе ж діабет» і т.д. Це все потрібно пройти заради того, щоб бути успішним та чогось досягти.

Напевно, якби наша держава була уважніша до таких людей, як, наприклад хворі на цукровий діабет, та в дитинстві при встановленні діагнозу зі мною пропрацювали б дієтолог та психолог, було б значно легше.

А так по суті довелося повертатися до «звичного» життя новою людиною. Це було дуже важко. 12 років, 7 клас ліцею, всі підлітки. А мені мало того, що потрібно наздоганяти навчання, так при цьому ще й жити за новими правилами. Також я колола сама собі інсулін з 3-го дня, мабуть. Тут ще додалися до ін'єкцій щоденні «судочки» з їжею, контроль рівня глюкози разів по 5 на день.

У школі перше, що нам сказали: «ну навіщо вам ліцей?», аргументуючи тим, що це ж стрес та навантаження для дитини. Особливо враховуючи, що ми навчалися 6 днів на тиждень. Але мене дуже підтримували батьки, запевняючи, що ми все зможемо разом та все вийде. Дуже підтримували також і однокласники.

Сьогодні чоловік – це моя величезна підтримка. Він дізнався про мій діагноз майже одразу після знайомства. Почитав про діабет та сказав, що ми з усім впораємося разом. Так і відбувається.

Як діабет вплинув на «вибір майбутнього»?

У школі багато жартували на тему «тепер в тебе є особиста ціль знайти ліки проти діабету/вилікувати діабет». І спочатку це дійсно були жарти, але потім я зрозуміла. Чому я дійсно не можу поєднати приємне з корисним? Я дуже любила біологію, хоч і закінчувала фізико-математичний факультет. Потім вступила на біохімічний факультет. І завдяки біохімії, молекулярній біології, біотехнології я можу допомогти розробити щось, що допоможе людям з цукровим діабетом.

На сьогодні життя мене привело в лабораторію, що займається вивченням стовбурових клітин. І навіть в Україні є пацієнти з цукровим діабетом, які отримують лікування стовбуровими клітинами. Це перш за все покращення загального стану та боротьба з ускладненнями цукрового діабету. Завдяки терапії стовбуровими клітинами можна зробити «відкат» на 10–15 років у сенсі стану організму.

Знай, що їси

Мабуть, це така людська ментальність, маючи проблему – жалітися на те, що ніхто не допомагає її вирішити. Наприклад, як людина з цукровим діабетом я втомилася носити з собою «судочки». Хочеться також зайти в заклад громадського харчування та замовити собі щось. Але це важко, бо там немає розбивки на кількість вуглеводів, білків, жирів і т.д. А від цього залежить, яку дозу інсуліну мені треба буде вколоти.

І поки я жалілася на державу/ заклади харчування/ суспільство, мене хтось запитав «а що зробила саме ти?». І так народився проєкт «Знай, що їси». Ідея полягає в тому, щоб вимірювати та вказувати енергетичну цінність страви в кількості жирів, білків, вуглеводів та хлібних одиниць. Останнє — важливий показник для «новачків» цукрового діабету, за яким набагато легше розрахувати дозу інсуліну.

І це насправді важливо не тільки для людей з діабетом, а й тих, хто слідкує за здоровим способом життя. Тому класно, якщо людина, відкривши меню, бачить цю розбивку за харчовою та енергетичною цінністю.

І в рамках проєкту ми почали співпрацювати з закладами громадського харчування для розробки таких додаткових меню, які за необхідності людина може попросити в офіціанта та використовувати.

Самі розрахунки роблю я. Не даремно ж я 4 роки вивчала біохімію, у тому числі харчових продуктів, а зараз ще є спеціалістом з дієтології. Враховуючи коронавірусну пандемію та локдауни, заклади харчування не можуть прогнозувати свою роботу. Тому й активну працю над проєктом ми поки призупинили. Але сподіваємося, що найближчим часом ситуація стабілізується.

Діабет – не вирок!

Головне — вірити в себе та не боятися ризикувати.

Валерій Кривощоков, 33 роки
Моя історія
Діабет мені діагностували у 4 роки. Ми тоді жили у Бердичеві Житомирської області. У 1992 р. був якраз перехідний період у країні, коли медицина ще «не лягла та не встала». Мамі тоді в лікарні сказали, що я не виживу. Але, як бачимо, лікарі помилялися, і я зараз можу розповідати свою історію.

Мій діагноз в один момент кардинально змінив в першу чергу життя моєї мами, якій довелося опановувати іншу, «неофіційну» професію – медсестри. Згодом наша сім'я переїхала до Києва, де я й до цього «підживав» у лікарнях. Колоти інсулін сам я почав років з 10-12 під наглядом, та з 13-14 – абсолютно самостійно.

Із того, які обмеження діабет наклав на моє життя в дитинстві, то згадати, мабуть можу тільки режим харчування. Пам'ятаю, коли ми всі граємося надворі, а мама кричить «Валера, їсти», а тобі так не хочеться, адже гра в самому розпалі. А харчуватися треба суворо за графіком.

Але що тоді, що зараз своїм знайомим я одразу кажу, що в мене діабет. Так само у школі (як в Бердичеві, так і в Києві) вчителі знали про діабет. І коли, наприклад, мені перед обідом треба було вколоти інсулін, то відпускали посеред уроку. Спочатку я робив ін'єкцію у кабінеті медсестри, а потім вже просто в коридорі.

Як я вже говорив, зазвичай я одразу повідомляю знайомим чи на побаченнях, що в мене діабет. Але одного разу я засоромився при дівчині міряти рівень глюкози та колоти інсулін. Вирішив зробити це в маршрутці. Поміряв глюкозу та дістав шприц. А поруч стоять юнаки, які представилися поліціянтами. Це зараз вже розумію, що то були швидше просто студенти. Та ще й напідпитку. Я намагався пояснити, що діабетик, показав інвалідне посвідчення. Але чути вони мене вже не хотіли та просто викинули з маршрутки, вирішивши, що я наркоман. Пам'ятаю, що шлях в 3 смуги я перебіг, як лань. Забігаю у двір, а там похилого віку чоловік стоїть палить. І теж кричить «іди звідси геть, наркоман». Після цього випадку я одразу кажу, що в мене діабет.

Важливо розуміти, що з діабетом по суті ти сам собі психолог, дієтолог та терапевт. І слідкувати за своїм станом маєш самостійно. Але з обмеженнями в мене погано складається. Мабуть, це має щось спільне з тим, як в сім'ї добре готують їжу. Але тут, наприклад, мені в пригоді стає велосипед. Якщо хочу щось з'їсти, їду на досить великій швидкості хвилин 15-20, і таким чином можу дозволити собі перекусити.

Діабет, вибір кар'єри та доросле життя

В дитинстві, оскільки мій дідусь був водієм, я будував собі мінікермо та представляв, що також працюю водієм. Але, враховуючи діабет, ця професія несе певні ризики.

Дорослішаючи, звичайно ж, пріоритети в виборі кар'єри змінювалися.

У закладі вищої освіти мене підштовхнули до юриспруденції, адже це така досить широка сфера – від адвоката до прокурора. На сьогодні я за професією не працюю, але це мене і не особливо турбує.

Сьогодні я працюю актором. І тут є досить багато складнощів. Адже ніхто на знімальному майданчику не буде враховувати, що в тебе діабет. Лежиш «монгольським трупом» посеред майданчика, то лежи, скільки сказали. Ось в цій самій історії з трупом пам'ятаю, лежу, і відчуваю, що вже критично необхідно вколоти інсулін, а йде фільмування. І я там не один лежу, а в купі монголів. Але що робити: треба повзти в бік інсуліну. Ну я і поповз, аби не заважати зніманню. І тут на весь майданчик «чому труп кудись повзе?». Було дуже комічно.

Моя мрія сьогодні – робити гроші зі сміття. Сміттєспалювальний завод, газ, що накопичується на великих звалищах під купами сміття – лише деякі з можливостей, які надає перероблення сміття. Не згадуючи про те, що окрім фінансово фактору, такий бізнес дбає ще й про екологію. Та це просто мрія, яку я почав втілювати сьогодні, розпочавши з власної сім'ї та сортування сміття.

Діабет – не вирок!

Це спосіб життя, котрий допомагає. Ти – звичайна людина, яка просто має свою особливість.
Ольга, 39 років
Моя історія
Про цукровий діабет моя сім'я дізналася в 1983 р., коли мені виповнився один рік. 13 березня святкували день народження, а 17 березня мене забрала «швидка». Я була в реанімації та лікарі давали 1% на виживання. Виявилося, що в мене цукровий діабет. Звичайно ж, я всього цього не пам'ятаю, але батьки мені розповідали. Сказати, що моє життя сильно відрізнялося від життя моїх однолітків, буде неправильно. По суті різниця була лише в тому, що в мене був свій стиль життя. Все мало бути чітко.

Тим більше на той час взагалі не було жодних засобів самоконтролю. Тобто батьки пристосувалися до діабету та спостерігали за мною, моєю поведінкою. Звичайно ж, зараз я користуюся вже всіма інструментами, що надає нам медицина, але не уявляю, як батьки у той час змогли все це контролювати.

Інсулін кололи близько 5 разів на добу в дитинстві: зранку 2, потім 1 вдень, як вже повернуся зі школи, та ще 2 ввечері. В основному робила уколи мама. В 10 років я вже вперше вколола собі інсулін сама.

Я пам'ятаю ще великі скляні шприци, які потрібно було кожного разу кип'ятити у дистильованій воді. Не уявляю, як з цим усім було складно батькам. З появою одноразових шприців, звісно, стало легше.

У школі знали, мабуть, тільки найближчі, а саме - сусідка по парті. Але й вона – поверхнево.

Цукровий діабет, до речі, навчив прислуховуватися до себе та свого організму. Наприклад, різко хочеться їсти чи з'являється всеосяжна тривога. Це такі перші дзвіночки, що рівень глюкози знижується. Тепер, звичайно ж, я вже завжди з собою ношу засоби самоконтролю. Просто зупиняюся та перевіряю глюкометром та тест-смужками.

Я ходила на художню гімнастику, займалася танцями, закінчила музичну школу. Звичайно, все в міру та без супернавантажень. Але жила повноцінним життям. Мої однолітки навіть не знали, що у мене цукровий діабет.

Підтримка суспільства та держави

Наразі є можливість отримувати інсулін безоплатно – це вже велика соціальна підтримка, як на мене. Проте той факт, що все інше необхідно купувати самостійно – це питання вже досить дискусійне. В Україні є ще фонди, що допомагають і морально та, за необхідності та можливості, й матеріально. Це однозначно важлива допомога.

Як діабет з самого раннього віку вплинув на життя сім'ї?

Мабуть, найперше, це те, що мама не працювала. Вона весь час була вдома для того, щоб просто дійсно під контролем була я.

В іншому ми були абсолютно нормальною сім'єю. Єдине, моя старша сестра знала, що мені категорично не можна давати цукерки. І вона, дякую їй за це, ніколи не їла їх переді мною.

Також я з 4 років займалася гімнастикою, був відбір в Ірини Дерюгіної, та я його пройшла. Далі потрібно було їхати до Німеччини задля підготовки до виступів. Але тато сказав, що ми не готові до таких змін. Їхати потрібно було без батьків, а мені на той час було всього 6,5 року.

У дорослому віці, коли я вже познайомилася зі своїм тоді ще майбутнім чоловіком та зрозуміла, що він той самий, то розповіла йому про діагноз.

Він просто відповів, що буде кохати мене будь-що, і історія продовжилася.

Взагалі якщо розглядати сімейну історію, то «цукрова хвороба» як тоді її називали бабусі, була тільки в маминого найстаршого брата. Це було ще в роки війни, і поки його довезли на «швидкій» до лікарні, він помер. Після цього ні у кого в сім'ї цукрового діабету не було.

Коли я завагітніла, то вирішили не досліджувати, чи генетично успадкує дитина діабет. Я лише дотримувалася усіх правил та рекомендацій. Народилася здорова дівчинка, якій зараз вже 14 років.

Років до 2 ми не давали доньці солодкого (цукерки, шоколадки), а більше «правильних» вуглеводів.

Взагалі в нашому раціоні немає цукру, є «правильні вуглеводи» — каші і т.д. А в іншому - просто здорове харчування.

Діабет – не вирок!

Діабет – це спосіб життя. Так, він інший і особливий, але просто спосіб життя. І як до будь-якого людина може пристосуватися і до такого, звикнути та жити своїм повноцінним життям.

Багатодітна мати, спортсмен-екстримал, актор, вчений-фінансист, телеведуча, біотехнолог, яка шукає ліки проти діабету, та інші розкажуть про своє життя у відеоінтерв'ю Олені Зубарєвій, засновниці Асоціації лідерів сталого розвитку. А професійний фотограф Олександр Мордерер, виконавець відомого соціального проєкту «Переможці», об'єднає всі історії в оригінальній фотосесії. Виставка його робіт відкриється у Києві у листопаді.

"Діабет не вирок" - це проєкт Асоціації лідерів сталого розвитку, що зміг об'єднати навколо глобальної проблеми представників громадського суспільства, вчених, лікарів, бізнес та ЗМІ. Наша мета - привернути увагу до важливості ранньої діагностики діабету та показати, що з цією особливістю організму можна жити повноцінно та якісно", - зазначила керівник АЛУР Олена Зубарєва.

Подібні проєкти - спроба привернути увагу до хвороби, а саме до раннього діагностування, завдяки якому у майбутньому можна швидше та простіше навчитися жити із діабетом. Проблема полягає в тому, що й COVID-19 набагато жорсткіше діє на тих, які хворіють на "чуму ХХІ століття", тож переконання населення про важливість вакцинацій - ще одна мета артпроєкту.
почути голос хворих на діабет завдяки співпраці громадських організацій і бізнесу, що активно підтримав проєкт. Серед них – фармацевтичні компанії Ново Нордіск, Аку-Чек Україна та цукровий завод «АТА», мережа Аптек 9-1-1 що допомагає втілити задум фотографа в життя.

Українцям важливо почути правду про життя із діабетом, а також нарешті змусити себе пройти повне обстеження, яке дозволить виявити проблеми зі здоров'ям. Дивно розуміти, що лише третина хворих на діабет лікують його. Решта ж сподіваються на краще, але насправді демонструють зневажливість до власного здоров'я. Артпроєкт "Діабет не вирок" опікується найжахливішою хворобою світу, та розвінчує міфи про те, що життя із хворобою - лише низка випробувань без надій на світло в кінці тунелю. Як стверджують багато хворих на діабет, захворювання змусило їх уважніше ставитися до здоров'я, а що більш цінно - поважати себе та своє життя.
Українці зможуть
стала можливою, завдяки колаборації бізнесу в обличчі Ново Нордіск, мережі Аптек 9-1-1, Аку-Чек, Фонду Деабетик, української діабетичної Асоціації украинской диабетической Ассоциации и кафедри діабетології Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика
Реалізація проекту
Керівник Marie Claire: Катерина ЛАГУТІНА
Продюсер: Катерина ЛАГУТІНА
Тексти: Анна ВАКУЛЕНКО
Дизайн проекту: Тетяна БАБІЙЧУК
Над проектом працювали: